Твори-есе на тему "Харків 2030" радимо вам прочитати тут: http://school93.edu.kh.ua/bbloteka/literaturne_dozvillya/chitacjka_tvorchistj/




Микола Хвильовий: Останній Романтик

Хвильовий (1893-1933)

Неперевершений майстер малої прозової форми Микола Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Він був організатором і головним ідейним речником українського відродження, був лідером цілого літературного покоління.

Дитинство, юність...

Народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Фітільов) 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим стилем 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії, в учительській родині. Батько Григорій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого панського (дворянського) роду. За твердженням одного з найдокладніших біографів Хвильового, О. Гана (П.Й. Петренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того, як його десь наприкінці вісімдесятих років виключили з Харківського університету за революційну народницьку діяльність. У Тростянці він зустрів симпатичну панну Єлисавету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгалтера великих маєтків цукроварень і ґуралень поміщика Кеніґа. Правдоподібно, на початку 90-их років вони одружилися. 1893 року народився в них син-первісток Микола. Після нього прийшло ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олексій і ще дві дочки: Людмила й Валентина. Родина стала велика, а вчительський заробіток малий. Родину Фітільових обсіли злидні. Але голова родини Григорій Олексійович цим переймався мало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а найприкріше — міцні напої. Це з кожним роком творило в родині Фітільових все більшу і більшу розколину. Нарешті дійшло до повного розриву. Єлисавета Іванівна, щоб ізолювати дітей від згубної звички батька, забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з досить заможним поміщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала посаду вчительки, — спочатку в селі Чернеччині Богодухівського повіту, а згодом на хуторі Дем'янівка того ж повіту. Тут вона учителювала довгі літа поки її діти не повиростали, а найстарший син не став відомим навіть поза межами Радянського Союзу письменником.

Отже, сталося так, що Микола, коли йому було 10-11 років залишився без опіки батька. Натомість, крім дбайливої матері, ним заопікувалися два родичі по маминій лінії: згадуваний вже М. Смаковський та збіднілий поміщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий земський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина в них для опіки над його дальшою освітою. І справді М. Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу. Із Зубівки його щодня возили до доброї школи в селі Калантаєво. Після закінчення калантаївської школи Миколу приділили до вищепочаткової школи в місті Красний Кут. Чому вибрано саме це місто, це вже справа опікунів і матері. В усякому разі візьмемо до уваги, що в ремісничій школі Красного Кута учителював тоді батько Миколин. Тому всі підстави припускати, що юнак Микола не тільки тоді бачився з батьком, а й їздив з ним на полювання. Тут він запричастився від батька тією пристрастю, яка супроводила його до самої смерти. Саме пережита перша дитяча радість на полюванні з батьком так глибоко і чуттєво відбилася пізніше в його нарисі "На озера".

Після закінчення вищепочаткової школи, заходами М. Смаковського, Миколу влаштовують у богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостого класу. З причин майже не з'ясованих Микола змушений був після 5-го класу покинути гімназію. Причиною до виключення його з гімназії могли бути активні Миколині зв'язки з місцевою нелегальною організацією соціалістів-революціонерів (с.-р.), його бунтівливе, а інколи зухвале ставлення до гімназіального начальства й учителів. Саме в той час (1911-1912 роки) революційна боротьба проти російського самодержавства активізувалась. Вона охоплювала не тільки студентські, а й середньошкільні кола. Справа зухвальства і фронди проти гімназіального начальства теж не були собі абстрактним бунтом невдоволеного юнака. Знаємо зі свідчень Миколиної кузинки Лариси Смаковської, що ще в Зубівці, перед гімназією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних правил та винятків і читав їй багато поезій Шевченка або інших нових українських поетів. І читав напам'ять доброю українською мовою, що її вкрай дивувало. Бібліотека дядька Савича, крім світових класиків, мала багато, як на той час, українських книжок. Це й був, треба сказати, перший українознавчий самосемінар Миколи. Це були його перші міцні кроки національної свідомості. Тож знаючи це, є підстави думати, що Микола Фітільов прийшов до гімназії з цілком виразними національними українськими симпатіями. В гімназії панувала офіційна російщина і сувора дисципліна. Цілком природно, що свобдолюбний, гордий характер юнака з виразними проявами національної української свідомості не міг не збунтуватися. І це справді могло бути головною причиною звільнення його з гімназії.

Пошукуючи праці, він спочатку влаштувався за слюсаря при краснокутській ремісничій школі. Але там довго не затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної управи знайшов якусь працю. Тут швидко входить в коло рублівської інтелігенції й розгортає в ті темні й погромні для українців роки не абияку культурно-освітню діяльність. Його добрий приятель тих років, відомий з 1914 по 1942 рік учитель і педагогічний діяч на Богодухівщині й у Богодухові, згадує про це так:
"З осені 1915 до весни 1916 року Хвильовий, як і я, брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці. В гуртку були здібні актори, а серед них виділялись Хвильовий, П.П. Журавлів, і вчитель О.Н. Соболь. Ми ставили такі п'єси як "Невольник", "Дай серцю волю", і т.п. Микола вже в той час виявляв глибоку національну свідомість"

.
Крім цієї культурно-розвагової праці Хвильовий пильно студіює підручну літературу до програми 6-7-8 класів гімназії, багато читає і одночасно (про що майже ніхто не знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише українською мовою. Підробивши за кілька років у рублівській волосній управі трохи грошей, Микола весною 1916 року переїжджає до Богодухова. Микола після виключення з гімназії не кидав науки

.

Демобілізований юнак працює в Просвіті, виступає з лекціями, бере участь у драматичних виставах. 1918 р. він воював у повстанському загоні, що діяв на Богодухівщині. Брав участь в антигетьманському повстанні, у боях з денікінцями.

Побувши влітку 1917 року кілька місяців на фронті, Хвильовий уже восени 1917 року був на хуторі Дем'янівка. Тут він відразу як у Дем'янівці, так і в навколишніх селах, розгортає пропаґандивно-інформативну, культурно-виховну діяльність. Залюблений здавна в українську пісню, музику, поезію, історію, він усе це, як нове відкриття, несе українській селянській молоді, а зокрема, — зрусифікованій сільській інтеліґенції. Організовує "Просвіти", творить драматичні, співочі, культосвітні товариства і гуртки, виступає на сцені, читає лекції, популяризує україномовні книжки. Багато молоді пізнало себе і навернуло на український шлях назавжди.

Наприкінці 1918. Хвильовий одружується з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилася донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. З 1921 р. він у столичному Харкові одружується з Юлією Уманцевою, вперше після бурхливих років революції, боротьби й поневірянь у нього налагоджується більш-менш усталений побут, умови для творчої праці.

Київ, 1923р. М.Хвильовий серед діячів культури (нижній ряд, третій зліва)

Я - романтик !

Перші літературні спроби М.Хвильового можна, очевидно, датувати 1913 — 1915 рр. Він одразу входить у харківське письменницьке коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Блакитним газети "Вісті ВУЦВК". Саме 1921 р. з'являється окремим виданням поема "В електричний вік" та збірка поезій "Молодість". Вірші М.Хвильового публікуються на сторінках журналу "Шляхи мистецтва", "Арена", альманаху "Поезії". У збірнику "Жовтень" з'являється "Наш Універсал до робітництва і пролетарських мистців українських", підписаний М.Йогансеном, В.Сосюрою й М.Хвильовим. Це була відозва, витримана в пролетарському дусі, суголосна самій атмосфері доби.

Хвильовий вступає до спілки пролетарських письменників "Гарт", пізніше стає одним із ініціаторів створення ВАПЛІТЕ. Але поза цією багатогранною політичною, організаторською діяльністю триває напружена робота за письменницьким столом. Про Хвильового-поета заговорила тодішня критика. У 1922 р. вийшла збірка поезій "Досвітні симфонії". Разом з пізнішими підсумковими "Старими поезіями" (1931) названі видання дають більш-менш повне уявлення про поетичну творчість майбутнього прозаїка, що розвивалася в руслі тодішніх найавторитетніших поетичних течій — символізму та футуризму. Хвильовий культивує верлібр, невтомно експериментує з формою. Вибагливий читач і сьогодні поцінує деякі його цікаві неологізми, оригінальний звукопис. Починав поет як співець нового господаря життя — пролетаріату. У його ранніх віршах звучали бадьорі, життєствердні нотки

Самобутній голос автора "Молодості" й "Досвітніх симфоній" не губився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж творчий дар Хвильового був даром прозаїка. Він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично. До того ж вибухове враження, яке справила поява "Синіх етюдів" (1923), змусило майже забути про поетичний дебют їх автора.

Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не лише побуту, але й буття було розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому пристрасно, нервово, раз у раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці часом лунали нотки подиву з приводу того, що палкий романтик, яким увійшов Хвильовий у літературу, пізніше постав перед читачем пильним аналітиком і нещадним сатириком. Між тим передумови такої еволюції можна побачити ще в ранніх творах. Його герої — вчорашні борці, революціонери почуваються не в своєму часі, на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого вони боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії.

Ось романтичне "вірую" Хвильового, з яким виступив в передмові до "Етюдів":
"Я знаєте належу до того мистецького напрямку, який сьогодні не в моді. Я — пробачте за вольтеріанство — я... романтик. Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи, все те, чим так пахне сумновитий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшно шкодую, що мені не судилося народитися шикарним як леопард. І ще люблю до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки, знаю як пахнугь майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в "загірню комуну", вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівняного нахабства плюю на слинявий скепсис нашого віку. Ну, і так далі. Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!"

Коли зірвалися мов скажені з ланцюгу оті "брутальні сили світу", коли вибухла світова війна, а потім революція проти царату. Хвильовий мав 23 роки. Що дивного, що його душею заволоділа романтика комунізму? Правда, він міг — як багато — опинитися й із другого боку барикади, там, де нова козаччина укладала воєнним шиком вози, щоб мушкетами стрінути Месію зі Сходу. Там було багато таких самих "мрійників", як Хвильовий. Але — на жаль — була там і "скепсис", на яку він хотів "плювати"; а — головне — тої "божевільної віри" — якої прагнув — спочатку таки було більше у сторонників пізнішого Месії... (Ми ж "не фанатики"!), спільної — "греко восточної", як і "восточного" царя, а пізніше — восточного Риму, — до якого горнулися всі слов'яни і всі (тілом і душею) раби, — не тягли його в тім напрямку? Стати новим Лютером проти московського Риму — на те Хвильовий не мав сили, а може думав, як Куліш, що його нарід, хоч таїв в собі безмежну силу, але "був bellua, був звір без голови". "І потягло то все до Клязьми та Москви"... Потяг і Микола Хвильовий.

Хвильовий став на бік тих, які, з зневагою одкидаючи "масовізм" і провінціалістичне просвітянство, захищали ідею високої, на європейський рівень знесеної, індивідуалізованої культури. Він приєднався до тих, що прагнули гірських верховин думки, де панує тиша і звідкіля одкривається відстань якнайширших у часі й просторі масштабів.

Він виступив пафосним речником ідей, які до того часу були здобутком хіба що тільки вузького й замкненого гуртка й без нього, можливо, лишилися б у межах цього останнього. Він виніс їх на широкий простір і зробив їх здобутком загалу, відчувши в цих ідеях гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв. Він повірив у жертовну покликаність нашого часу, призначеного дати початок новій добі.

З великою й наполегливою пристрастю, з гарячковою піднесеністю, з ревністю відданого неофіта він викладав в своїх памфлетах інтуїтивно або ж, краще сказати, емоційно щойно схоплені, ще не сформульовані конкретно ідеї. З гурткових ізольованих і замкнених ідей він творив основи свого світогляду. Перед ним відкрилася нова, доти незнана месіаністична віра в Відродження, в Ренесанс і, щільно пов'язана з нею, віра в епоху як принцип розмежування часу, в перспективи часу, які вимірюються тисячоліттями і в житті народів означають злам їх історичної долі. Він солідаризувався з тими, що пізнавали в нашій сучасності запах нової епохи і вірили в українське відродження. "Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап" (Україна чи Малоросія), — заявив Хвильовий.

Масштаби мислення Пилипенків здавалися йому дрібними. Совєтизованому неонародництву "плужан" він протиставляв вимогу культури, провінціяльному просвітництву — ідеал европеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається "од Куліша" і прагне "джерел", спільних для всієї європейської культури.

Геть від Москви! Дайош Європу !

У Куліші Хвильовий знайшов для себе прапор і ствердив ім'я, потрібне для уточнення орієнтації. У збірці памфлетів (1925) "Думки проти течії" Хвильовий писав: "Щодо ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього европейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західнього інтеліґента" (стор. 53)

"Справжній европеєць", "тип західнього інтеліґента" — ось принципи, що на них орієнтується Хвильовий в своїх оцінках минулого й сучасного. Европеїзм — ось мірка його оцінок. "Наша орієнтація, — зазначає Хвильовий, — на західноевропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми" (Культура і побут, 1926, XII, "Апологети писаризму").

І коли він каже Европа, він має на увазі не "техніку" і не "пролетаріат", а "европейського інтеліґента", і знов же не "Европу взагалі", а Вюртемберґ, німецьку духовну культуру, доктора Фавста, як втілення допитливого людського духу.

"Коли ми говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку: є дещо серйозніше від останньої". "Це європейський інтеліґент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, — знайомий нам чорнокнижник з Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію й відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух".

Тут центральна ідея Хвильового. Тут те, що найбільше хвилювало й бентежило його в ті роки. "Психологічна Европа — ось та Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися!.. Саме вона й виведе наше мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети»


І далі він розкриває сенс своєї тези про психологічну Европу.

Члени Спілки пролетарських письменників

"Психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадське життя. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи".

Ось та концепція, яку розвинув Хвильовий!.. Їй не можна закинути браку суцільності. Вона наскрізь — в кожній своїй тезі і в кожному своєму слові — гостро полемічна, різко скерована проти офіційного курсу партії, діаметрально протиставлена основним теоретичним настановам більшовицької доктрини.


Хвильовий проповідував те, що заперечувала партія. Він робив наголос на тому, що партія ігнорувала. Хвильовий декларував те, чого не визнавала партія. На перший план він висунув не "матеріяльну базу", а "психологічну категорію", не "економіку", а "психологію", не "маси", а "особу", не "пролетаріат", а "інтеліґента", не "партію", що поглинула і заступила суспільство, і не скерований проти суспільства терористичний гніт партії, а в протилежність тому "громадську людину" і "соціальний критерій", з підсумковим заключним висновком.

"Не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи".
Кристальна чіткість думки!.. Завершена ясність формули!...


Наша сучасність веде грандіозну боротьбу "за Европу" і "соціальність" проти асоціального й антиєвропейського більшовизму. У Хвильового ми знайдемо проникливі спроби визначити суттєвий зміст цього протиставлення. "Европа це досвід багатьох віків. Це Европа ґрандіозної цивілізації. Европа — Ґете, Байрона, Ньютона. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу".


Без "Европи", поза Європою він не мислив собі "українського відродження". Шляхи України — шляхи Європи. Доля Сходу розв'язується в Європі.

Хвильовому не бракувало сміливості. Йому вистачило її, щоб кинути гасло: "Геть від Москви! Дайош Европу!", щоб з европейських позицій дати відсіч тому, що сучасний критик зве "московським комплексом". "Москва, — кидає Хвильовий, — це Сухарьовка: буття визначає свідомість. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства". "Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво".

"Оскільки наша література стає на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень".


Ні в кого не було сумніву, що, виголошуючи гасла "Геть од Москви!", "Якнайдалі від Москви!", "Дайош Европу!", Хвильовий об'явив похід проти Москви, як "столиці Совєтського Союзу", як "центру світового комуністичного руху". І червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 виніс про Хвильового постанову:

"Кинуті в пресі гасла орієнтації на Европу, "Геть од Москви" і т.ін. в значній мірі показні... Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона під орієнтацією на Европу безперечно розуміє відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР — Москви".

Так уже 1926 року різко намітилась войовнича ворожість Хвильового у відношенні до урядового курсу більшовицької партії. Він вірив у культурне піднесення, а спостерігав запроваджувану більшовиками на Україні матеріальну і духовну деградацію. Він захищав "людину", а бачив цілковите знищення всього людського.

Від Хвильового вимагали каяття і самообпльовування. Все ясніш ставало, що йшлося до остаточного втиснення літератури у строго регламентовані партійними і соціальними замовленнями рамки. Хвильовий і його друзі мусили пережити принизливу процедуру вибору достойних для вступу у ВУСПП (Ю. Яновського і М. Куліша, скажімо, достойними спершу не визнали). Хвильовий мусив зректися всіх своїх колишніх ідей, ще й ще раз засудити злочинний хвильовізм. Може, цим він сподівався полегшити долю своїх літературних однодумців.

Йому була не чужа свідомість катастрофи, кризи й суперечності, як внутрішніх ознак часу, але він не міг згодитися з тим, що зубожіння й гніт, що батіг ГПУ, що цілковита заборона мислення, що фізичне знищення інтелігенції, що виснаження зстаханізовсіного робітника й експропріація колективізованого селянина, що хаос дезорганізованої країни, що насильництво, руїна, терор, голод, страх і смерть можуть бути виразами піднесення й свідченням розквіту.

Витяг про виключення М.Хвильового з Вапліте

Останній постріл !

Був 1933 рік, кінець квітня. Хвильовий нещодавно повернувся з села, куди він їздив, за власним іронічним висловом, «вивчати новий кардинальний процес соціалістичного будівництва — голод!»


Весь час після повороту він перебував в становищі внутрішнього напруження, знервованої екзальтації, що межувала з істерією і відчаєм. Було ясно одне: так не може тривати далі. Рука мимоволі тяглася за револьвером. Щось повинно статися. Що? Він не знав.

Лютувало ГПУ. Кругом відбувалися арешти українських інтелігентів.

Він жив, як у лихоманці, з важким почуттям тягарю, що тиснуло на серце. І тоді одного ранку наприкінці квітня в нерухому тишу кімнати вдерся телефонний дзвінок. Дзвонили з квартири Ялового, найбільшого з друзів Хвильового, ініціатора ВАПЛІТЕ. Схвильований жіночий голос сповістив про несподіваний арешт Ялового.

Звістка приголомшила. Всередині якось похололо, кольнуло в серці. Тоді раптом все стало надзвичайно, прозоро ясним. Почалось! Перший Яловий! Другий він!.. за ними прийде черга на інших! Немає сумніву йдеться про розгром ВАПЛІТЕ. В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Це кінець!.. І тоді ж відразу прокинулася в ньому свідомість своєї відповідальності. Він мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й інших. Він повинен зробити це.

Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння біля рурки в чеканні відгуку. Бігання по відповідальних робітниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків. Вони не повірили його заявам про невинність Ялового. "Москва сльозам не вірить". А крові? Може "вони" нарешті повірять, коли він принесе "їм" кров'ю своєю стверджений одчай?! Ним опановує лихоманкова думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзі!

Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів він за своїм робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до своїх друзів письменників. Усіх просив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.

Пам'ятник М.Хвильовому у Молодіжному парку

Пам'ятник М.Хвильовому у Молодіжному парку

За годину у Хвильового вже був О.Досвітній і Микола Куліш. Сходилися й інші запрошені письменники. Усім упав у вічі надзвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, яка трошки випила. За чаєм розійшовся ще більше. Узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень. Усі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

— Ах, так! — схопився Хвильовий, — сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке натхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба й як не треба писати в наш час.


З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, поки вийде Хвильовий з новим твором. Раптом в кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий. В опущеній руці тримав він стиснений наган. Кругом крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману "Комсомольці". На них червоніли бризки крові.

На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав:

«Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. "Отже", як говорить Семенко... Ясно!

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшно боляче.

Хай живе комунізм!

Хай живе соціалістичне будівництво!

Хай живе комуністична партія!

Р.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любі Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй та моїй матері».
На похоронах Хвильового ще були присутні всі ваплітяни.


13 травня 1933 року Хвильовий покінчив життя самогубством, а тоді ж у травні був заарештований О.Слісаренко. Скоро після того — О.Досвітній і Остап Вишня, дещо згодом черга прийшла на інших.

Постріл 13 травня був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене цим поколінням, зосталося у скарбниці української культури як одна з неперевершених її сторінок, як запорука майбутнього розквіту, про який так палко мріяв м'ятежний романтик Микола Хвильовий.

В Харкові вперше...

ЗВІРСТВА І ЗЛОЧИНИ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

НА ХАРКІВЩИНІ

(ЗБІРНИК ДОКУМЕНТІВ)

«З історії винахідництва: видатні вчені та винахідники Харківщини»

Борис Чічібабін. Федір Достоєвський

"Краеведение вносит в окружение человека высокую степень духовности, без которой человек не может мысленно сущесововать".

Д. Лихачев

У цьому розділі бібліотека буде регулярно надавати інформацію не тільки про все, що стосується нашої країни, а особливо про місто та район, у якому ми живемо.

Бібліотеки Харківщини

Заняття школи молодого бібліотекаря.Тема: Краєзнавча робота шкільної бібліотеки.

В. В. Бондаренко (фото та газетні матеріали)

Додаткові матеріали

Кiлькiсть переглядiв: 379